Повага коштує більше, ніж 100 доларів

„ Той момент, коли розумієш, що вдома у тебе дитина, якій потрібні гроші на навчання, новий телефон, сережки, хороше взуття…  А ще вдома чекають сусіди, яким так  кортить запитати: „Скільки ж ти отримала у тій клятій Іспаніїї?”

Розмовляти з людьми, які хоча би  раз пережили біль, страх, страждання, насилля – важко. А ще важче , коли людина пережила усе це в одну мить.  „Коли зійшла на перон почала усвідомлювати, що я не вдома і ніхто піклуватися про мене тут не буде.Цілу годину очікувала  на людей з організації, які мали мене забрати. Адже про це була  домовленість. Вже тоді промайнула думка повернутися додому, але пані Ганна, сусідка із суміжного вагона, яка їхала на ту ж роботу що і я, запевнила, що знає дорогу „на роботу”.

Здавалося про історію пані Ірини вже було сказано багато. „Торгівля людьми” –  актуальна тематика для українського народу і, що найгірше, „про український народ”. Але, тим не менше, політичні структури нашої країни навіть не збираються щось робити задля того, щоб покращити  або змінити ситуацію. Щоразу, ніби навмисно, ігнорують записану радіопрограму чи розслідування у періодиці. І лише час-від-часу, перемикаючи канали, зупиняють погляд на тих, кому нині в Україні хочуть присвоїти „статус постраждалих”. Але чи гарантує цей статус реабілітацію для тих, хто зумів залишитися  у живих і пережив „торгівлю людьми”?Провокативне питання, відповідь на яке можуть дати лише ті, хто пройшов цей шлях і залишився в живих .

Цього разу розповімо про емігрантську політику  та  історію, здавалося би, „типової емігрантської родини ”. Пані Ірина - колишній директор взуттєвої фабрики. Після розпаду Радянського Союзу фабрика змушена була спершу скоротити свою діяльність, а потім і повністю припинити своє функціонування. Роботи тоді незалежна Україна не пропонувала. Зате пропонувала  замрійливу Європу та Америку, які, як завжди, потребували робочих рук.

„Про те, як живуть друзі моїх родичів я знала краще, ніж як живу я сама. У однієї вже своя квартира, у іншого машина, а ще у когось громадянство і сім’я.У мене ж сварки з чоловіком і донечка, яка йде у 1-ий клас, - згадує пані Ірина, -  слухати вже не було сил. Всі виїжджали, у всіх достаток,  до тюрьми Мадриду потрапила лише я”.

                           Українські „білі негри”

Пані Ірині легше згадувати і говорити про перший рік свого перебування у Іспанії. Адже тоді господарі і ставилися краще, і робота була не така виснажлива. „Доглядати за садом, прибирати дім, ходити за продуктами і одягом для господарів – було не так вже і важко.Швидше навпаки, робота приносила задоволення. Коли телефонувала додому, постійно повторювала те, що слід сюди їхати. Вірити компанії і документам можна. Сумувала за домом страшенно, але вирішила залишитися ще на рік, бо господарі обіцяли продовжити легалізацію (прим. авт., документ, який дає право на життя в країні для емігрантів) . Проте, обіцянка постійно відкладалася, - пані Ірина робить довгу паузу і починає розповідати веселі історії: як завела друзів, як ходили по рибу та купалися в океані. А про останніх  два роки довго не говорить, бо   досі важко говорити про те, що трапилося.

„Ніякої легалізації я не отримала. Хазяйка почала часто їздити до дочки в Мілан, залишаючи мене наодинці зі своїм чоловіком. Спершу, я не хотіла помічати натяків і поглядів пана. Але з кожним черговим від’їздом пані, почала хвилюватися все більше. Особливо коли зарплатню почали систематично затримувати.  Іноді бували часи, що не мала навіть грошей на їжу, а про те, що на цигарки не вистчало не варто і казати. Мати постійно питала мене, коли я повернуся, бо „скільки можна там сидіти”. Але я не змогла...не змогла  зізнатися їй у тому, що в мене зовсім немає грошей, навіть щоб купити квитка додому. Це була лише половина правди, бо не лише з грошима були проблеми. Іспанія серйозно вязлася за нелегалів, та виїзд із країни. Я могла  планувати лише за наявності документів. Інакше тюрма і депортація. Пан чудово про це знав, тому кожен раз повторював, що якщо не буду задовільняти його сексуальних потреб, коли немає жінки, то можу розраховувати на ув’язнення”.

Пані Ірина робить ще однин відступ і розповідає, що мову вчила поступово тому не всі слова розуміла. Господарі записали її на курси і лише після першого року вона почала  трохи говорити іспанською. „Вони з самого початку називали мене „рабом” . Потім стало ще гірше. Почали прозивати мене „білим негром”. Як зараз пам’ятаю, пан завжди говорив, що Африка там, де й Україна.То не було для мене принципово, бо вже в Україні звикла терпіти образи”.

                          Депортація – найкращий момент

„Це Тривало два роки. Вдома нічого не підозрювали. Не знаю звідки взялися сили обманювати родину. Напевно, хотіла їх захистити. Хазяйка поїхала до міста у справах, а я залишилася із паном наодинці.  Той чітко сказав, що йому потрібно. Раптом здалося, що пручатись забракне сил. Сказав, що виплатить усі забоговані гроші, або закриє зі свинями на тиждень, а потім здасть поліції.  Тоді я зрозуміла, що повага коштує більше, ніж 100 доларів. Зі свинями не закрив, а от у поліцію справді здав. Мені не хочуть вірити, коли я кажу, що депортація стала найкращим моментом перебування в Іспанії, - пані Ірина не може зупинитися і далі продовжує розповідати про в’язницю Мадриду та як познайомилися із багатьма такими ж людьми”.

А ось це власне і закон про встановлення статусу
постраждалого

 На запитання про те, чи буде пані Ірина добиватися „статусу постраждалої”, вона однозначно не відповіла. Сумно посміхаючись, сказала, що від держави хотіла би отримати тільки постійну роботу, а не співчуття за те, що створила такі умови, які змусили її виїхати закордон.

P.S. Постраждала погодилася на бесіду виключно за умови, що справжнє ім’я та місце перебування за кордоном  буде змінено. Особа особисто ознайомилася із текстом інтерв’ю. Частину з детальним описом сексуального домагання було упущено через прохання фігуранта інтерв’ю.